Найвища мудрість людського буття і найпереконливіший закон природи: все йде, все минає. Так, власне, сталося і з невеличкою річечкою на північно-східній околиці міста. Коли восени 1998 року у Тернополі, з нагоди 100-річчя Тернопільської української гімназії, проходив з’їзд колишніх гімназистів, на який прибуло більше півтори сотні громадян похилого віку майже з усього світу — від США й Канади і до Далекого Сходу (так доля порозкидала колишніх тернополян), то передусім гості здійснили прогулянку містом, – пише TeNews.

Мандрівка Заруддям

Від будинку «Рідної школи» (де перед війною містилася гімназія, а нині — «Укрсоцбанк») пішли вниз вулицею Родини Барвінських до вул. С. Крушельницької. Зупинилися — і хтось запитав: “А де Рудка? Ось тут дерев’яний місток стояв, а під ним — річечка… І сліду не залишилося — суцільний асфальт. Куди ж Рудка поділася? Я вздовж неї до школи ходив… А потім побачення коханій дівчині призначав на місточку».

Жваво згадували минуле і зітхали ті, хто понад півстоліття тому покинув Тернопіль. Відчувалися нотки смутку, що немає вже милих серцю місць. Не забулася вузенька й тихоплинна Рудка — річка нашого дитинства. А ще сумніше, коли подумаєш, що сьогодні живі лишень одиниці із тисяч тернополян, котрі милувались Рудкою до війни і навіть у перші повоєнні роки.

Нині, на жаль, про цей куточок міста мало що відомо навіть тим міщанам, які поселилися чи народилися в Тернополі не дуже давно — відразу після війни, ко­ли населення почало швидко рости. Це особли­вий район міста, що під час воєнних дій зазнав менше руйнувань. До Другої світової війни його називали Білецьким передмістям, а потім — Заруддям, бо через нього протікала невеличка рі­чечка Рудка.

Під цим мостом текла в дні війни Рудка (правий віадук)

Рудка — вузенька річка, така ж стара, як і саме місто. Свою назву дістала від рудуватої води, що текла під землею глинистими пласта­ми. Колись тернополяни знали, що річечка Рудка бере початок далеко за містом від джерел, що під гор­бами, на яких тепер розмістився парк Національного відроджен­ня, зокрема, від найбільшого джерела питної води, де кілька років тому якісь сектанти обладнали спочатку капличку не­подалік сцени Співочого поля, а тепер і храм будують. Півстоліття тому під цими горбами було більше джерел, але вони посту­пово щезли в результаті забу­дови цього мікрорайону і створення парку. Своїм втручанням люди змінили весь місцевий ландшафт, а сама Рудка, що вузеньким ровом тек­ла аж до залізничного моста-віадука і далі, колишньою вули­цею Сєнкевича (тепер — С.Крушельницької), прямувала до міського ставу.

Річка опинилась під землею

Немає вже річки Рудки, бо, розбудовуючи промисловий район міста, зап­хали її у широченні бетонні ка­налізаційні труби глибоко під землю, а зверху настелили до­роги, вузенькі смужки зелених насаджень, травники, тротуари. Кажуть, що під землею все одно несе вона до озера бруд, про­мислові нечистоти від текстиль­ного комбінату й інших підприємств. Реконс­трукція та індустріалізація Тернополя у 70-80-ті роки ми­нулого століття назавжди по­ховали старовинну річку, від якої залишилися тільки назва вулиці За Рудкою і наймену­вання міської околиці — Заруддя.

Сьогодні Рудка тече під асфальтом на вул. С. Крушельницької

Добре пам’ятаю, як затиш­но виглядав цей тихий, чис­тий куточок міста перед вій­ною і під час війни, бо на вул.Сєнкевича мешкав мій шкільний друг Адась Левицький. Вулиця була тоді дво­рядною, розділяла її вздовж на дві частини Рудка, на берегах якої росли кущі, невисокі дерева. По обидва боки зрідка стояли одноповерхові будиночки з городами й садами. І лише на горбі, ближче до вул.Петра Скарги (те­пер — вул. Ю.Опільського), височіли єзуїтський костел і католицький монастир.

Сьогоднішня широка магістраль — вул. Соломії Крушельницької — абсолютно не схожа на колиш­ню вулицю, що спочатку мала назву Над Рудкою, а потім — Генрика Сєнкевича. І не лише тому, що немає вже річки, немає трьох дерев’яних мостів, що перетинали її, хоча, правда, і досі збереглися окремі партерові будиночки. Головне ж — за тридцять останніх років тут виросли вигідні бага­топоверхові будинки. В них з’явилися просторі магазини, різні офіси, обласний художній музей.

У парку Шевченка був паровий млин

Коли дивишся нині на старі фотографії, зроб­лені на початку XX століття або після Першої сві­тової війни, цей куточок міста справді виглядає як тихе провінційне передмістя. Примітивний міст-віадук, споруджений ще у 1870 році, як і ни­ні, мав два прогони, одним протікала річка Рудка, а другим проїжджали вози і ходили люди. Вули­ця Г.Сєнкевича, як і теперішня її наступниця, тяг­лася від залізничного мосту і до вул. Яна Матейка — видатного польського художника (нині тут височіє будівля податківців), а далі, на території нинішнього парку ім.Т.Шевченка, стояв величезний, як на ті часи, знаменитий на всю Галичину аме­риканський паровий млин Галля — перший паросток промислового життя міста. Височенний ко­мин млина було видно здалеку, солідне підпри­ємство давало роботу сотням тернополян.

Для української громадськості міста ця вулиця була значущою ще й тим, що тут до війни діяли дві важливі інституції — культурно-просвітницьке товариство українського робітництва “Робітнича громада”, що перебувало під впливом ОУН, а та­кож дуже популярне “Товариство друзів музики”.

Старожили Тернополя вважають, що цією дорогою ходила колись із Білої на вулицю Г. Сєнкевича, до музичної школи, юна Соломія Крушельницька. Тому й треба було саме тут, на початку нинішньої вулиці її імені, біля парку, поставити пам’ятник легендарній співачці. А не в сквері перед центральним універмагом. До речі, депутати міської та обласної рад теж планували цей пам’ятник на вул. С. Крушельницької, але високі чиновники вирішили інакше.

Воєнне лихоліття цілком змі­нило цю частину міста, залиши­лася тільки броварня на вулиці Білецькій і давня назва — Білецьке передмістя, бо через нього прямувала дорога до села Біла. Колишня околиця ста­ла нині майже центром Терно­поля. Хоч і зникла тихоплинна річка Рудка з карти міста, але дуже добре, що збереглася во­на в назві вулиці. Нові поколін­ня повинні знати, що була ко­лись Рудка і що саме для неї збудували один з прогонів за­лізничного моста.

Історія спростовує безглузді міфи сектантів

Хіба не цікаво знати, що вперше в історії Тернополя наприкінці XIX століття, на околиці між мостом і млином Галля, вздовж річки Рудка посадили алею екзотичних дерев, яка дістала назву алеї Раціборського, мабуть, на честь того, хто творив зелене диво. Алея ста­ла улюбленим місцем прогулянок міщан і назвали її Романсівка (залицяльники співали ро­манси?). Згодом магістраль одержала ім’я великого польського письменника Генрика Сєнкевича. На жаль, нинішня вулиця С.Крушельницької мало нагадує колишню зелену алею, а через безпе­рервний потік автомобілів ні­як не може претендувати на місце тихих прогулянок. Епоха дикого капіталізму і технічний прогрес різко змінили наш спосіб життя. Але чи на краще?

Ще прикріше стає від того, що знаходяться людці, котрі  не лише стирають сліди незабутнього минулого, але й творять безглузді міфи й легенди, перекручуючи з корисливою метою історію рідного міста, зокрема його мальовничих околиць. Якось у парку Національного відродження, біля Співочого поля, де невідомі релігійні сектанти захопили джерело, з якого в усі часи пили воду польові й паркові птахи, звірята й комахи, побачив, як повним ходом навколо недавнього потічка ведуть будівництво солідного храму. Тут і довелось почути дивовижні вигадки.

Одні сектанти твердять, що джерело, з якого колись починалась річка Рудка, нібито святе, бо комусь із них об’явилася тут Божа Матір. Інші вигадали, що до Другої світової війни тут уже стояла каплиця, яку зруйнували радянські атеїсти, а тепер каплицю вони, тобто ці сектанти, хочуть відродити і навіть більше — на цьому місці спорудити церкву й дзвіницю. Бо ж вода свята!

Ось так ділки вигадують нісенітниці, щоб захопити землю і розкрутити хитрий бізнес навколо «святої води». Плетуть користолюбці дурниці, бо насправді колись, до війни, тут навколо були лише хлібні поля, ніяких дерев, а тим паче каплиці. І лише в ярочку між ланами булькотіли джерела, вода з яких струмочком прямувала на захід, творячи поступово річку Рудку. У природі все просто і чесно. Поки не втрутиться недобра й загребуща людська рука.

Ярослав Гулько