Я постійно повертаюся до цієї теми. Бо вона є трагедією моїх батьків і трагедією цілої династії видатних народних різьбярів, мистецькі роботи яких десь по світах. Я тепер часто отримую інформацію про продаж цих робіт на різних європейських аукціонах. Останньою була інформація з німецького сайту, де продавалася унікальна палиця роботи видатного майстра – Григорія Бердаля (1886-1960, помер на Гутиську). Більшість родинних династій, які жили на Гутиську, знищила радянська колгоспна система, декому вдалося вирватися, переїхати до міст (Бережани, Моршин, Трускавець, Львів) і там якось продовжити ще традицію народного різьблення. Решта і нині доживає в тяжких умовах села. Однак ніхто ніколи цією історією не переймався. Молода незалежна, сучасна Україна не завжди знає долю свого народу. А може і байдужість до усього навколишнього повністю поїдає нашу сутність…

У 2010 році на пошану пам’яті цих неймовірно обдарованих майстрів мені вдалося поставити Памятники на могилах двом найстарішим різьбярам, які померли в Гутиську в один 1946 рік – це геніальний Михайло Орисик (народжений 1885 р., село Вілька, Польща) і надзвичайно талановитому Кузьмі Стецяку (народжений 1986р., теж село Вілька). Не знаю де живуть їхні діти, внуки чи правнуки Михайла Орисика і Стецяка Кузьми! Оскільки на той час село Гутисько не мало ні Церкви, ні Цвинтаря, то людей ховали у сусідньому селі Куряни, що на трасі Бережани-Рогатин. Цвинтар добре видно так на горбочку під лісом. Завжди, хто їхатиме повз нього, не забудьте мовчки поклонитися талантові цих геніальних людей і цілому поколінню різьбярів, які там поховані. На жаль, могили занепадають і заростають травою, де діти їхні – невідомо. А молодь сучасна навколишніх сіл не знає про цю цікаву історію. Дуже мрію приїхати і піти у сільські школи сусідніх сіл і розповісти їм про це.

 У 1945 році до села Гутиська було депортовано цілі династії видатних лемківських різьбярів – Орисиків, Михайлишиних,Стецяків, Сухорських, Одрехівських, Бердалів, Кищаків, Бенчів,Шалайдів, Іляшів, Красівський, Потоцьких, Долинських, Завіських,Прожираликів, Пухонських, Синютків, Боляків, Хомко. Кіт, Хомяк, Фрбанець (можливо когось забула!) тощо… Усіх 150 родин .
Усі родом з прадавніх двох лемківських сіл Вілька і Балутянка, які існували ще з ХІУ ст. на етнічній Лемківщині біля курортних міст Риманів-Здруй та Івоніч (тепер Польща). Тоді про майстерність лемків-різьбярів захоплено писали польські письменники, мистецтвознавці, історики, які скуповували у них різьбу. Адже міста були курортними і люди з цілого світу їхали на лікування, а отже і різьбу, куплену тут, везли у різні куточки. Тому і роботи майстрів знаходяться нині як у приватних колекціях, так і в музеях Європи і України. Польщі і у приватних колекціях світу.
Графиня Анна Потоцька, захоплюючись різьбою лемківських майстрів відкрила наприткінці ХІХ ст. у місті Риманові школу. До неї ходили на навчання усі хлопці Вільки і Балутянки. Але і нині ця школу носить назву Риманівська школа дерев’яної різьби.
У 1935 році в місті Закопаному Перший Президент Польщі – Ігнацій Мосціцький оглядав виставку дерев’яної різьби. Лемківські різьбярі – Орисики, Стецяки, Кищаки, Михайлишини теж представляли на виставці свої художні вироби. Президент Польші Ігнацій Мосціцький, захопився цими виробами, а особливо скульптурою молодого різьбяра Олекси Стецяка. Саме за сприяння Президента Ігнація Мостіцького, сільський хлопець Олекса Стецяк, потрапив до Краківської Академії Мистецт, яку закінчив у 1939 році. Був неймовірно обдарованим майстром скульптурної різьби. У рідному селі Вілька на стіні мав картину, як НКВД розстрілювало польських офіцерів в Катині. Прийшов 1945 рік…Депортація. Родина Стецяків, як і інші родини, оселилися у селі Гутисько, на Бережанщині. Доля неймовірно талановитого Олекси склалася трагічно – він був засланий на 10 років до Сибіру, у тюрмі тяжко хворів, помер у 1959 році. Батько Олекси – Стецяк Кузьма, талановитий різьбяр через трагедію сина і тяжкі умови життя, помер у Гутиську 1946 року. Його поховали у селі Куряни, неподалік Гутиська. (Два сини Іван та Михайло уже давно померли. Чи є ще родина, невідомо….).

Видатні різьбарі першого покоління померли у селі Гутиську в тяжкій нужді, ще наприкінці 40-их років, ховали їх у селах Куряни і Кути.
Як вже писала, у 1946 році у Гутиську помер і засновник лемківської школи дерев’яної різьби – Михайло Орисик, геніальний народний майстер плоскої і круглої різьби. Народився в лемківському селі Вілька. Його величезними дерев’яними скульптурами захоплювалися видатні польські і світові діячі. Його скульптури знаходяться у приватних колекціях. М.Орисик різьбив скульптури заввишки півтора метра, і нині невідома доля його п’яти таких робіт.(Його сини Андрій і Степан жили в Трускавці, де і поховані.
У селі Гутиську друге,третє і четверте покоління різьбярів, тікаючи від колгоспного ярма оселялися в містах Бережани, Тернопіль,Одеса, Трускавець,Моршин, Львів. Інші залишилися жити у Гутиську до нині. Роботи лемківських майстрів щороку поповнювали експозиції музеїв України і приватних колекціонерів.
Вперше різьбу лемків вдалося показати у 2008 році у Національному Палаці “Україна” . Там відбулася виставка лемківської дерев’яної різьби лемківських майстрів, приїхали і самі майстри, серед них і ті, що народилися на Лемківщині. Виставку відвідав Президент України Віктор Ющенко, про яку згодом захоплено розповів у ЗМІ. Президент Віктор Ющенко годинами оглядав виставку. Спілкувався з майстрами. Найстарші Степан Кищак і Андрій Сухорський ділилися спогадами і сказали Президенту України про те, що в їх долі виставку лемківської різьби оглядали два Президенти: Перший був Ігнацій Мосціцький , який оглядав роботи ще їхніх батьків, а другий президент – це сам Ющенко, який оглядає роботи і їхніх батьків і їхні роботи . Оглянувши виставку, Президент Віктор Ющенко, дав розпорядження нагородити лемківських різьбярів – Андрія Сухорського ,Степана Кищака, Андрія Красівського, Данила Долинського званням «Заслужений майстер народної творчості України». Ці нагороди майстри отримали 24 серпня 2009 року на День Незалежності України.
Отака історична арка в житті маленького села Гутиська, біля Бережан.
P.S. Село Вілька по війні було спалено. Зараз там поле, яке цвіте влітку польовими квітами і лише де-не-де стоять старі яблуні і груші, які нагадують, що тут жили колись люди. Село Балутянка існує, там є деревяна наша Церква.

Ольга Бенч