На Тернопільщині люди збирають опеньки просто на покинутих подвір’ях села
Село Зелена Чортківського району.
Знайомтесь, то Ганна, 1925 року народження. Прийшла до нас просити щоб зателефонували, повідомити що сильний вітер пошкодив “дроти”, що “нема, донцю, лєтрики”. І що вона без світла від ранку, а скоро стемніє, то як їй бути? Живе вона сама, – пише ПроТе.
А це Марія – показує нам як вона самотужки сходи собі підправила. Ще роки два тому вона на верх своєї хати вибиралася – “А шо, мала чекати, шоби дощ мені хату заляв? Та ж то так текло, що мамочко моя рідна! Но я си шо не годна тих пару черепиць поправити? Болят, донечко, ножечки… ой болят! А во, видиш, хустинками си поперевивала…”
Марія з 1934 року, живе сама, ще випалить в кухні, зварить собі їсти, і хліба ще спече – в селі його не купиш. І автобус до села не їде вже купу літ – відколи Незалежність…
Тарас з 1944 року – ще молодий… Але слабує, цукровий діабет… Якби син з Гусятина не приїздив щоразу, то хто його знає як би було. Швидка до села не приїде, хоч вмирай…
Чотири хати в яких люди живуть – ото і все населення цілої вулиці. Стоять хати, мури, брами – музей просто неба. Заростають подвір’я. Восени Тарас опеньки збирає просто таки в селі, на закинених людських подвір’ях…
Служба Божа правиться раз на два тижні. Отець служить аж в чотирьох селах…
Магазин, садочок, школа, клуб, пошта, поліклініка, автобусна зупинка, цегольня, ферма – ці слова давно вже вийшли із вжитку.
Лис заходить до села, як до себе додому, гадюки вільно повзають, дорога заросла травою, а приїзд автомобіля – то подія.
Ірина МУЗИКА
