Фільм “Кіборги” вийшов на екрани 7 грудня і у перший же вік-енд прокату зібрав понад 8 мільйонів гривень.

Стрічку про оборону Донецького аеропорту восени 2014 року навіть вирішили подати на найпрестижнішу кінопремію сучасності – “Оскар”.

Докладно розпитати про фільм “Обозреватель” вирішив  військового консультанта творців фільму і прототипа одного з головних героїв – “кіборга” із Тернополя з позивним “Богема”, командира бойової роти, яка захищала Донецький аеропорт, Андрія Шараскіна.

– Як ваші враження від “Кіборгів”? Це те, чого ви очікували?

– Фільм навіть перевершив мої очікування – це якісно, ​​здорово і добре. Єдине, що засмутило – сцени, які взагалі не увійшли, адже я знаю весь матеріал і сценарій. Думаю, якщо б була не година п’ятдесят хвилин, а дві з половиною – нічого страшного б не сталося. Фільм все одно дивилися б на одному диханні. Там цілі сюжетні лінії, розкриття персонажів, глядач би більше співпереживав, відкривав їх для себе.

– Ви були військовим консультантом картини. Легко було донести до режисера справжні емоції й атмосферу?

– Я швидше працював з драматургом Наталею Ворожбит. Для мене було важливо передати необхідні тексти.

– А тексти були ваші?

– Ну, я сподіваюся в телевізійній версії вже буде мій монолог, так як Ахтем (Ахтем Сеітаблаєв, режисер фільму – Ред.) Сказав: “Це твій монолог, твій герой, я дуже хотів, щоб ти його від себе і сказав”. Тому і поява на кілька секунд, а насправді поява на цілий ігровий епізод, коли я забираю “Мажора” і веду з ним бесіду в машині про війну: хто її почав, чому ми переможемо. Там є відповіді на ці питання.

– Можливо, ця стрічка стане пророчою для України?

– З приводу цього не знаю, але це перший символ, справжнє українське ігрове повнометражне кіно. Істинне, без “радянських” кліше, де проглядається зовсім інша Україна, у кожного своя, різна, але одне точно зрозуміло, що це самостійна держава. Нація, яка хоче бути державою – приречена стати нею. Як би там кому не хотілося, щоб ми були просто територією. Коли ми знаємо, що у нас є спільного, то в будь-якому випадку цінуємо кожного свого побратима.

– Чому особисто не зіграли роль свого прототипа “Серпня”?

– Ви знаєте, ми спілкувалися з цього приводу, але завдяки Ахтему, вибрали дуже зважену і правильну позицію. Він каже: “Неправильно буде, реальні герої не можуть бути кіношними”. І в роботі насправді це було б дуже важко, тому що воно все дуже свіже, живе. Ось ми з Софією (дочкою – Ред.) Дивилися прем’єру, вона заплакала, я заплакав.

– Повну версію ви тільки на прем’єрі вперше побачили?

– Абсолютно вірно. Я спеціально не йшов на допрем’єрні покази. Пішов з дочкою, мамою, сестрою. Такі емоції, почали все згадувати. А це був стрес для всіх колосальний.

– Де саме був відтворений павільйон Донецького аеропорту?

– Наскільки я пам’ятаю локації, то інтер’єр знімався під Києвом, а екстер’єр – вже на Чернігівщині. Таким чином, вдалося побудувати там старий військовий аеродром.

– “Серпня” зіграв ваш товариш В’ячеслав Довженко. Йому було легко вжитися в роль, знаючи вас?

– Слава? По-перше, я вдячний йому, що він буквально цього не робив. І знову ж таки, підкреслюю, велика частина історії – це ротація нашої команди. Можливо, інші консультанти не так емоційно про це розповідали. Тому драматург вирішила саме ці епізоди поставити. Але по правді кажучи, це ж збірні образи, і була ключова задача – створити адекватного, свідомого українського воїна, батька, а не робити його божевільним, одержимим: “Всіх, хто з нами не згоден розстріляємо, повісимо”. Ми так не хотіли.

– Так хіба в фільмі не показувалися прояви людської агресії?

– Ну так фільм не про війну, а про світ, який буде після неї. І ті люди, які прийшли, повинні це зробити. На жаль, ми бачимо, що з кожним разом їх кількість зменшується, мотивація розпорошується, з’являється відсутність перспектив. За українським суспільством дуже чітко видно, що це депресія і втрачена довіра.

Ось так і тут, у кіно: люди з різними світоглядами, але вони знають, з якого боку фронту і окопу знаходяться. І тоді з’являється довіра, без якої неможливо існувати. Якщо ми не виробимо такий механізм довіри всередині країни, то… (задумався).

– А які ви бачите шляхи, щоб люди стали вірити в краще, довіряти один одному і державі?

– Наприклад, у нас є громадська організація, ключовою метою якої є мілітаризація, популяризація армії, Збройних Сил, розуміння того, що ми воююча країна. Звичайно, важлива система виховання хлопчиків від шкільного віку до обов’язкової служби. Це робиться в багатьох країнах, де як раз йде згуртування і відчуття того, що кожен готовий пожертвувати для країни. І це не просто веління душі і серця, а й практичні навички.

Мені здається, що довіра може з’явитися тільки в колі певної спільноти. Зараз в Україні з’явилося багато аналітичних центрів, напрямків, яким важко встановити комунікацію між собою, тому що немає довіри, а для цього потрібно знайти речі, які нас об’єднують, а не роз’єднують.

– Виходячи з вашого військового досвіду, що буде далі з Донбасом?

– Знаєте, це скоріше до військових аналітиків питання.

– У вас є власні думки з цього приводу?

– Ви знаєте, є особиста думка: в який бік рухатися, яким чином. Чітко розуміємо, що тут питання не стоїть тільки в поверненні тимчасово окупованих територій сходу України і Криму, адже це велика геополітична іграшка. Україна дуже рідко була державою і часто територією.

Після Другої світової війни Україна як частину східної Європи віддали Радянському Союзу. Зараз вони не знають, що з нами робити, тому торгуються з Росією. Що робити з такою численною і великою країною в центрі Європи, географічно? А всередині нашої країни страшний розбрат. У Москві не проводять ніяких активних дій, просто потирають руки і дивляться, як всередині країни ми самі, що хочемо, те й робимо.

– З точки зору озброєння, наша армія стає сильнішою? Зокрема, зброя США дає багато можливостей?

– Знаєте, навіть безпілотниками керують оператори. Будь-яка зброя – це бійці, які ним користуються. Якщо є воля, бажання, починаючи від верховного головнокомандувача, на консолідацію всієї країни, на чітке визначення воюючої сторони агресора, то все складеться, якщо ж ні – то ніяка зброя нічого не варта.

– Такої політичної волі зараз немає?

– Ми не розірвали дипломатичні відносини і торгово-економічні відносини з Росією. Про що ми говоримо? Весь світ ввів санкції відносно Російської Федерації на різних рівнях. Тільки в Україні російський імпорт зашкалює. Про що це говорить? А це і є політична воля назвати війну війною. Назвати країну агресором не тільки на виступах європейських або світових самітів, дипломатично-протокольною мовою. Давайте не просити гроші, а налагоджувати реальне співробітництво. Не треба нам давати гроші, дайте нам можливість заробити та стати рівноправними.

НАТО як структура – взагалі інша історія. Дві країни-учасниці НАТО воюють між собою, а вони нічого не можуть з цим вдіяти. Євросоюз сиплеться і перерозподіляється. А ми просто країна-донор, яка віддає всі свої ресурси, у тому числі людські. На Західній Україні на підприємствах просто нікому працювати, фізично людей немає. Є багато і позитивних моментів, про це гріх не сказати, але в цілому це виглядає як подачка якась.

– А ось з приводу спогадів про ваше перебування в Донецькому аеропорту, були ситуації, коли ви згодом думали, що треба було зробити інакше?

– Було звичайно, але ти розумієш: це сталося і вже нічого не зміниш, а от що ти можеш зробити зараз для того, щоб в майбутньому вчинити інакше? Я про минуле намагаюся взагалі не думати. Я свідомо уникаю багатьох зустрічей, тільки у вузькому колі.

– Ви на той момент діяли просто згідно ситуації, що склалася?

– Абсолютно вірно. Як вважав за потрібне, як ми радилися з моїми бойовими побратимами, так і робили.

– Страшно було усвідомлювати відповідальність за життя інших людей?

– Про це не думалося. Тому що командиру треба, щоб його бійці заходили, виконували завдання і поверталися: планування, оперативний контроль, тактичний контроль. А у нас, на рівні підрозділу правило – якщо ти туди не йдеш, не треба і посилати когось.

– Були люди, які не виконували наказ, від якого багато що залежало?

– Ну, були ситуації з іншими підрозділами…

– І як вирішували?

– З іншими командирами, доводили.

– А між командирами було вже легше знайти спільну мову?

– Звичайно. Там немає уставщіни: “У мене звання, я командир”. Нічого подібного. Там це все дуже швидко проявляється, там прислухаються до особистостей, використовуючи досвід кожного максимально.

– У вас не виникає зараз бажання повернутися на війну?

– Ми і так далеко не відходимо. У нас подвійне підпорядкування. З одного боку, зв’язується голова правління нашої громадської організації, а з іншого – один з керівників штабу нашої української добровольчої армії, тому ми постійно в курсі справ на фронті.

Зустрічаємося з бійцями на ротації, а через кілька тижнів їдемо туди. Є хлопці, які за час в моєму підпорядкуванні виросли в неперевершених командирів. Це такі воїни, я просто не дотягую до них. Є кілька просто крутих бійців. Подвійне підпорядкування передбачає, що як тільки на фронті відбувається загострення, ми чітко знаємо, який підрозділ і на яку позицію потрібно відправити.

– Як багато побратимів ви втратили в ході війни?

– Щодо цифри, яку назвали якось керівники центру, у нас за весь час, здається, було 89 осіб. Зараз же – сто чоловік без одного. Тільки минулого місяця ми втратили чотирьох чоловік.

Це дуже багато. Деяких хлопців я навіть не знав особисто. А з іншими ми з самого початку разом гартувалися в 2014 році.

А влітку 2015 року ми всі втратили дуже близького нам “Доща” – Геннадія Дощенко. Він попався на контрснайпингу, куля одразу його вбила. Ось тоді влітку на похоронах мене просто “порвало”. Все ж ми люди.

Ми проводжали своїх побратимів і далі йшли працювати. Може, це нормально, що смерть стала чимось буденним … Я не забуду, як після похорону “Дощу” його мама взяла мене за руку і почала цілувати. Мене так “накрило”, як ніколи в житті.

Нам потрібно щось робити, щоб це не повторювалося (зі сльозами на очах).

– З аеропорту ви часто телефонували до дочки?

– Ні-ні. Я ж не залізний. Ну куди це годиться?

– Так можна було і “роскиснути”?

– Навпаки. Вижили – круто, ну а не вижили … Кожна людина виходить з дому і може не повернутися. Машина, нещасний випадок, придурки, стан здоров’я, дороги, ожеледь.

У звичайному житті смертей в рази більше, ніж на фронті, але там ти готовий до цього, тому що якщо ні – це дуже сумно. Тоді починається: “Ні, мені треба додому, кредит закрити, ще щось”.

– Як знайти в собі цю силу?

– Гадки не маю. Це вже до професіоналів, які цим постійно займаються. Я щасливий, що нам вдалося вижити.

– Такі події змінюють світогляд?

– Ну, якщо ти чітко знаєш, що потім можеш нікого з близьких людей не зустріти, то …

– Солдати на фронті починали вірити в Бога? Адже там були присутні капелани?

– У батальйоні були. Для мене свого часу став відкриттям наш капелан Максим Залізняк, який говорив, що воювати треба з любов’ю: до своїх дітей, до родини. Головне, щоб не було ненависті в серце. Це дуже здорово.

– Після повернення з війни у вас в серці не було образи, що не всі розуміють, чим бійці жертвують заради України?

– Звичайно, це гризе. Але і з цим треба працювати, тому що така поведінка людей – це нормально. Адже все залежить від моральних і внутрішніх установок людини. Можна і добре погуляти і злітати кудись, подивитися – це нормально.

Коли образа живе з тобою постійно, то це вже сумно. Тоді треба звертатися до фахівців або до побратимів, які вже пройшли курс подолання психологічної травми.

– Без таких курсів важко адаптуватися до нормального життя?

– Це як провідник в незнайомому місті. Якщо у людини не було раніше важкої психотравми, на психологічних курсах вона розуміє, що не одна така. Такий світ і є варіанти: працювати, жити з цим. Тоді ти розумієш, що люди стикаються зі страшними речами, але живуть далі. Ось питання: що їм допомагало, що підтримувало?

– А можна після такої травми відновитися самостійно?

– Ви знаєте, здається в Німеччині, провели дослідження, і виявилося, що наша кухонна терапія: “сіли, по душах поговорили, виговорилися” теж дуже добре працює. Питання в тому, щоб не тримати цього в собі. Коли ти говориш, то вже опрацьовуєш травму.

– Донечка вас підтримує?

– Це мій суперпомічник (посміхається).

– У школі знають, що її батько – “кіборг”?

– О, я не знаю. (Сміється)